Я – та сама жінка, яка “попросила” з квартири сина і невістку разом з піврічним онуком. Зробила це не дивлячись на те, що невістка в декреті, що у сина з роботою зараз труднощі. Дала два тижні на пошуки житла в оренду і не погодилась ні на день пізніше. І ось моя історія.
-З роботою зараз все у всіх погано, – рік тому поскаржився мені син Денис, – когось на віддалену відправили, когось – на вихід. Мене залишили в офісі, але преміальні зменшили так, що не знаю, як ми з Юлею далі будемо викручуватися.
Син у мене єдина дитина, три роки тому він одружився на приїжджій дівчині на ім’я Юля. Я розлучена вже 20 років, Дениса піднімала одна, вчила, на ноги ставила, на першу в його житті роботу, його теж влаштовувала я. Зараз синові 29 років.
Звичайно я переживала за молодих: невістка тоді дитину чекала, після весілля вони квартиру зняли, це була ініціатива невістки:
-Не хочу жити з твоєю мамою, на відстані відносини будуть краще. Дві ведмедиці в одному барлозі не вживуться.
Загалом, правильна у невістки була позиція. Я звикла жити своїм укладом, Денис, після того, як на роботу влаштувався, жив окремо, знімали двокімнатну з двома приятелями. Квартира, в якій я живу, раніше належала моїй мамі, мені у спадок дісталася, як раз перед розлученням з чоловіком.
Ми з сином тоді речі зібрали і пішли від його батька, звільнили його територію від своєї присутності. Частки у сина в моїй квартирі немає, а так як колишнього чоловіка через 7 років після розлучення нестало, а до цього аліменти я отримувала досить маленькі, на квартиру синові я не накопичила.
І ось, після декількох років окремого проживання, коли молоді до мене тільки в гості приходили на чай з тортиком, з’ясовується, що жити їм в орендованій квартирі далі неможливо, в країні чергова криза, а у Юлі на носі декретна відпустка. Син після перших скарг передзвонив через тиждень, хоча мені і так було зрозуміло, до чого йдеться.
-Можна ми у тебе поживемо? Складно зараз. Все, що є, на оренду йде, але ж скоро Юлі народжувати.
Ну що робити? Треба допомагати…
У мене з роботою теж минулого літа було все не дуже добре, оклади зменшили і нам. Так що грошима допомагати, щоб молоді й далі жити окремо, я не могла. А сваха ще й дзвонить:
-Я б допомогла, та сама знаєш, у мене ще син і дочка є, Юлі мій чоловік всього лише вітчим, а зарплати у нас в селі малесенькі, хто, якщо не ти, внук же ж буде…
Гаразд, діватися нікуди. Хто, якщо не я. Заселився син з дружиною в свою колишню кімнату. Треба сказати, що після одруження сина я собаку завела, для того, щоб було про кого піклуватися, з ким гуляти і просто – я завжди хотіла собаку.
Собачка у мене невелика, але весела і рухлива, доброзичлива і завзята, породи коргі, звуть Тяпа.
-Миленька, – сказала невістка, коли перший раз Тяпу побачила.
-Ой, а можна вона не буде до нас в кімнату заходити? – сказала Юля на третій день після заселення до мене в квартиру, – Раптом вона дитинці майбутній зашкодить.
-Звісно, – відповідаю, – двері не забувайте закривати і Тяпа в вашу кімнату не зайде, але я за цим стежити не збираюся.
На той момент це була єдина умова невістки. Вела вона себе скромно, намагалася допомогати по господарству, підтримувала чистоту, посуд мила, готувала. В останній місяць вагітності, ясна річ, я від частини обов’язків її звільнила: підлогу мити з животом важко, біля плити довго стояти теж немає дуже вже необхідності. Суп раз в три дні я і сама зварю, на сніданок бутерброди кожен робить сам, а приготувати вечерю до нашого приходу невістці труднощів не складало.
Так і жили. До самих її пологів. Ось після них і почалося. Буквально відразу, як сім’я сина з новонародженою онукою, переступила поріг мого будинку на 4-й день після пологів Юлі.
-Прибери від мене її! – гукнула Юля на Тяпу, який радісно кинувся зустрічати Дениса, – Собака – це джерело бруду і всякої зарази!
Гаразд, Тяпа відправився до мене в кімнату. Я списала все на нерви і гормони, але це був тільки початок.
-Не треба собаку пускати на кухню! Я не знаю, де її годувати, годуєте у себе в кімнаті! У нас тепер в будинку новонароджена дитина, ваша внучка, між іншим, – це на наступний день.
-Юля, – кажу, – Тяпа звикла їсти на кухні. Все так і залишиться, вже вибач, але змінювати звичний порядок я не вважаю за потрібне.
Фиркнула. Пробурчала щось і пішла. А потім пішло по наростаючій. І претензії були у невістки не тільки до собачки.
-Невже не можна зрозуміти, що дитина тільки що заснула! Вона всю ніч я з нею очей не стулила! А ви тихо на роботу зібратися не можете!
Що я зробила? А нічого, я феном у ванній волосся початку сушити. У своїй ванній, в своїй квартирі. Своїм феном. Далі час від часу виникали інші негаразди:
-Хай Тяпа не повискує ввечері, перед тим, як гуляти піти, ваша внучка заснула, між іншим;
-Не можна тихіше посудом грюкати, ми тут теж живемо, між іншим;
-А дзвінок увечері на мобільному можна відключати, вам подзвонили, дочка ж прокинулася, знову мені її укладати півгодини;
-А Ваша подруга не може не приходити в будинок, де 3-х місячна дитина живе, зараз в*рус ходить, а ваша внучка може захворіти, між іншим;
-А можна пилосос не включати, а просто зробити вологе прибирання, ваша внучка ляк*ється різких звуків, між іншим.
Продовжувати я можу ще на три аркуші формату А4. А з роботою у сина Ніяк не налагоджувалося, та й, схоже, Юля вирішила вкоренитися в кімнаті моєї квартири. А що, так найзручніше: їсти готувати вона перестала, у неї ж на руках моя внучка, між іншим. Набридло мені це все, вирішила синові висказати.
-Мамо, дочка така неспокійна, Юля дуже втомлюється, зрозумій, – відповів син.
Гаразд, гормони, післяпологове, моя внучка (між іншим). Вирішила дати невістці другий шанс, ввечері чую, пл*че онука, а Юля її в коридорі носить, заколисує, вийшла зі своєї кімнати, кажу:
-Іди відпочинь, давай я буду укладати.
А за мною Тяпа з кімнати вибігла і поскулює радісно, вона взагалі дуже привітна собака.
-Ідіть уже, до дитини з брудними руками не лізьте! Ніякого поняття не маєте, а ще бабуся! – в*рщить аж, від зл*сті, дівчинка пл*че, син вибіг на шум зі своєї кімнати. Тут я і не витримала:
-Денис, складно чи ні, але я хочу, щоб через 2 тижні вас тут не було. Набридло. Ідіть на оренду, нехай невістка там командує. Там немає ні мене, нетямущої, ні Тяпи – “джерела всякої зар*зи”. Усе. 2 тижні на пошуки житла – розумний термін. Підробляй, міняй роботу, що хочеш роби. Я хочу жити так, як звикла. Це моя квартира, я тут господиня.
-Як же так, як же ти так можеш? Серця в тебе немає, ти ж мати! Невже душа за дітей не б*лить? І за внучку рідну, між іншим! – це мені сваха таке по телефону заявила.
Трубку я поклала, прислухалася до себе: ні, не б*лить, нічого не б*лить. А завтра, коли з’їдуть від мене син з невісткою, взагалі добре буде…
