Здається, що я найгірша мати та бабуся у світі, адже “вигнала” сина з невісткою та піврічною онукою зі своєї квартири. Хоча жінка була у декретній відпустці, а сина скоротили на роботу та затримували зарплату, я все одно наважилася на цей крок. Попросила через 2 тижні забрати всі свої речі та шукати орендоване житло. Ось моя історія.
– Зараз на роботі все погано. Когось вигнали геть, когось відправили працювати дистанційно, а хтось взагалі сам звільнився. Мене хоч і залишили працювати в офісі, однак позбавили преміальних грошей. Як ми далі будемо з Юлею жити я навіть боюся уявити – розповідав про складну ситуацію рік тому мій син Денис.
Я самостійно виховувала та підіймала на ноги Дениса, адже він моя єдина дитина. Розлучилася з чоловіком-алкоголіком. коли синок ще зовсім немовлям був. Тому я частково розумію його становище.
Згодом, син познайомив мене зі своєю майбутньою дружиною Юлею. Після весілля вони переїхали на орендовану квартиру, скоро й онук мій народився. Я дуже хвилювалася за подружжя тому колись запропонувала переїхати до мене на перший час, щоб на ноги твердо стати, а я буду з дитиною допомагати. Однак, Юля відмовилася від такої пропозиції, адже “дві ведмедиці в одній барлозі не будуть жити мирно”.
Хоча такий принцип моєї невістки мене зовсім не засмутив. Я звикла все робити сама і тільки своїми силами, тому розуміла її. Денис після того, як знайшов роботу, переїхав на орендовану квартиру до своїх друзів. Ця квартиру, у якій я проживаю, дісталася у спадок від моєї матері. Якраз перед тим, як я вирішила розлучитися з колишнім чоловіком.
Пам’ятаю, як ми з Дениском збирали свої речі, щоб швиденько переїхати до нової квартири та більше ніколи не перетинатися з чоловіком. Через 7 років той помер, тому аліменти нам перестали виплачувати. Добре, що є хоча б свій дах над головою.
Так ось, коли молодята прийшли до мене в гості, то почали жалітися, що жити на орендованій квартирі зараз дорого та погано, що на роботі проблеми, а у Юлі скоро має початися декретна відпустка. Згодом, через тиждень до мене зателефонував син та я зразу зрозуміла, про що буде йти мова.
-Можна ми у тебе деякий час поживемо? Зараз час складний, грошей ледь вистачає на оренду, а дружина скоро народжуватиме.
Хіба я можу рідному сину відмовити? Звісно, що я погодилася та запропонувала свою допомогу.
Хоча у мене також минулого літа були проблеми з роботою, затримували зарплату та позбавили премії. Так що не могла багато грошей давати молодій сім’ї, бо ще самій треба за комунальні послуги платити, продукти та ліки.
Сваха щоразу, коли телефонувала до мене, повторювала:
– Розумієш, я б з радістю їм допомогла матеріально. Та зі мною ще донька та син живуть, мій чоловік – Юлін вітчим, та і зарплати у нас в селі маленькі, ледь на проживання вистачає. А хто, як не ти, рідним допоможеш?
Гаразд, ситуація безвихідна. Тому допоможу, чим зможу. Син з дружиною заселилися у його колишню кімнату. Однак я досить довго вже живу сама, тому у мене була сусідка – собачку породи коргі, назвала Тяпа. Я завжди мріяла про такого друга.
Вона невеличка, моторна, однак охайна та зовсім не агресивна, до всіх добре відноситься.
– Вона така кумедна та красива! – говорила Юля, коли вперше пестила собачку
– Ой, а можна, щоб ця тварина не заходила у нашу кімнату? Вона ж може принести з двору якусь інфекцію! – з претензією заявила невістка на третій день після переїзду.
– Звісно, тільки закривайте двері до своєї кімнати – спокійно відповідаю. Розумію її, адже материнство – складний період, починаєш бачити у всьому небезпеку для свого малюка.
Тоді це було єдиним проханням дружини. Та і дівчина завжди намагалася мені допомогти по дому – готувала вечерю, мила посуд, прибирала, витирала пилюку. Та на останньому місяці, коли живіт більший за кавун, не зручно навкарачки підлогу мити. Тому ці обов’язки я взяла на себе.
Та після пологів атмосфера у будинку змінилася. Здається, що тоді молоду мати дратували найменші дрібниці. Наприклад, на 4 день після виписки, коли всі прийшли додому, Тяпа прибігла нас зустрічати до дверей. Тоді Юля так сильно налякалася собачки, що та може заразити дитину брудом та якоюсь заразою. Тому весь день песик провів у моїй кімнаті під замком. Тоді я не могла подумати, що були перші дзвіночки.
– Ану заберіть собаку з кухні! Не бачите, що я тут готую малюку суміш?! А якщо якась зараза потрапить у бутилочку і він захворіє? Це ж ваша онука, подумайте про неї!
– Юлечко – спокійно кажу, адже не хочу конфліктувати, – але ж Тяпа прийшов поїсти на кухню. Звик, що біля плити стоїть його мисочка з кормом. Не потрібно його виганяти, він також тут живе.
Та у відповідь почула тільки бурмотіння та фиркіт, а потім – стукіт дверей. Образилася, але що я вдію? Хіба через таку дрібницю потрібно на мене сердитися? Далі було тільки гірше.
– Невже ви не бачите, що дитина щойно заснула?! Я всю ніч не спала через його плач, а ви зараз не можете тихо зібратися на роботу?!
Через що на мене так кричати? Через те, що я зранку у своїй ванній кімнаті вирішила феном посушити волосся?
– Нехай пес так не скавулить, ваша онука тільки заснула!
– Не можна тихіше грюкати посудом? Мала зараз прокинеться, а я її годину колисала!
– Вимикайте звук на телефонні ввечері, бо гудить голосно, донька може прокинутися і плакатиме!
– Ваша подруга може не приходити до нас так часто у гості? Зараз всі люди її віку хворіють, вона може нас та доньку чимось заразити!
– Не включайте пилотяг, краще зробіть вологе прибирання! Мала від таких звуків може прокинутися і плакати, ви її можете цим налякати!
Я можу продовжувати хоч до вечора. У Дениса ніяк справи з роботою у позитивну сторону не налагоджувалися, а невістка постійно сиділа у кімнаті, навіть вечерю рідко готувала чи допомагала мені по дому. Весь час з дитиною проводила. А що, чудову позицію обрала – вона з МОЄЮ онукою зараз, між іншим.
Така ситуація почала мене дратувати, тому ввечері вирішила поговорити з сином.
– Зрозумій, мамо, їй зараз не легше, ніж нам. Постійний стрес через крики та плач, гормони, післяпологова депресія. От вона і втомлюється та нервується. Скоро все налагодиться – відповів байдуже син, немов знає цю фразу напам’ять.
Вирішила взяти ситуацію у свої руки та більше уваги приділяти онуці. Ввечері онука почала плакати. Можливо, животик болів чи зубки різалися. Я запропонувала свою допомогу – трішки побуду з крихіткою, а дівчина нехай відпочине. Та на мій голос прибігла Тяпа та почала стрибати, щоб глянути на дитинку та обнюхувала.
Тоді невістка немов сказилася і почала кричати:
– Йдіть геть звідси зі своєю собакою! Будете дитину маленьку брудними руками брати, а ця собака ще зараз її вкусить чи якусь заразу передасть! Не маєте жодного розуміння, як бавити немовлят, а ще бабуся!
Навіть син на її крики вибіг з кімнати.Тоді моє терпіння дало велику тріщину і я не витримала
– Юлю, Денисе. Я не хочу чути зараз про ваші фінансові труднощі, проблеми на роботі. Мені все одно, але ви повинні переїхати на іншу квартиру. Даю вам 2 тижні на пошуки нового житла. Набридли постійні крики та звинувачення у тому, що я погана мати та бабуся! Якщо ж я така дійсно – то живіть окремо, де не буде ні собаки, ні вірусу, ні шуму! Гадаю, що за цей час ви зможете знайти щось. Шукайте роботу, продавайте всі речі – мені байдуже, але я не буду міняти свою думку. Я хочу жити так, як я жила раніше. Я до цього галасу не звикла! Це моя власна квартира і я тут головна господиня!
– Та як ти могла їх вигнати на вулицю, ще з малою дитиною на руках! У них нема свого житла та грошей. Хіба ти справжня мати після такого вчинку?! – докоряє мені сваха по телефоні. Та я просто кинула трубку. Прислухалася до свого внутрішнього голосу.
Та ні, нічого у мене не болить на душі, совість не гризе. А завтра, коли син з невісткою нарешті переїдуть взагалі в інший район міста, то загалі почну спати та дихати спокійно.
На вашу думку, ми повинні терпіти таку поведінку наших рідних та близьких, якщо нема виходу з ситуації? Можливо, не варто перейматися чужими проблемами, а жити у своє задоволення?
