Вона втомилася від щоденних суєт, чоловікової зpaди і від байдужості сина. Тому, коли лікар якось винувато озвучив діагноз, не зойкнула, не заплакала. Лише серце спершу завмepло, а потім так загупало, що, здавалося, його почула вся земля.
«Oнкoлoгію лікують, – продовжував. – І ваш випадок…». Вона встала зі стільця й повільно рушила до дверей. «Не втішайте мене… будь ласка…»
Світ змінився за коротку мить. Минуло якихось дві години, коли була на прийомі у лікаря, а все довкола набуло інших барв, звуків, змісту… До нинішнього дня вона квапила час – аби швидше до вечора. А тепер хотілося, аби день тривав безкінечно.
Зупинилася біля величезної вітрини. Яка гарна сукня на манекені! Улюбленого небесно-голубого кольору. А фасон! Вона давно не купувала обновок. І не відвідувала перукарні. Й не знає, як відчиняються двері до салону краси. І…
Колись хлопці скручували в’язи, коли Люба йшла мимо, чубилися за неї. «Не дівчина – картинка», – казали про її вроду. І пророкували щасливу долю.
Вона вибрала нареченого з міста, з яким разом училася в інституті. Орест не був красенем, але вмів зачаровувати дівчат. Його стосунки з черговою «коxаною» тривали не більше місяця-другого. До Люби – першої красуні на їхньому курсі – клинці підбивати не поспішав. Боявся отримати відмову. Проте якось під час студентської вечірки побився з товаришем об заклад, що cпокуcить вродливицю. Вона й сама не знає, чому повелася на його залицяння. Отримавши «приз», Орест здаватися не мав наміру. Перед закінченням інституту повів Любу під вінець.
Його батьки віддали молодятам двокімнатну квартиру, що дісталася у спадок. Орест час від часу нагадував дружині, хто господар в оселі. Коли ж Люба просила що-небудь допомогти, злостився: «Мало, що житло задарма отримала, ще й наймита хочеш?»
Чоловік уперше зpадив, коли наpодився син. Йому набридли дитячі плачі, простуди, запах ліків, каші та молока. Дратували колискові, які тихенько співала Люба.
Він не приховував своїх зустрічей з іншими жінками. Ба, навіть хизувався. Й немов насолоджувався болем і терпінням дружини. А Люба не могла його залишити. Повертатися додому? Там троє молодших братів. Хата невелика. І що люди скажуть?
Вона заховала свою вроду за жалями й смутками. Збирала розкішне волосся у звичайний хвіст. Гарну поставу нівeчила безформним одягом.
…Якось Орест узяв її улюблене чорно-біле фото і сказав дванадцятирічному синові:
– Бачиш, якою гарною була наша мама. А тепер… Не одружуйся, малий, на красунях, щоб не розчаровуватися.
Син кинув на Любу погляд з ледве помітним відтінком зневаги.
– Навіщо ти це робиш? – запитала в чоловіка.
– Даю синові уроки естетичного виховання, – зіронізував.
…Люба, наче вкопана, стояла перед вітриною. Дивилася то на сукню, то на своє відображення. Їй лише тридцять вісім, а виглядає на всі сорок з великим гаком. Переступила поріг крамниці.
– Я хотіла б приміряти сукню, що на манекені.
Молода продавщиця зморщила носика, окинувши Любу нецікавим поглядом.
Вона одягнула сукню. Розпустила волосся. Із дзеркала дивилася не та жінка, що переступила поріг крамниці, а інша, – загадкова, з припорошеною смутком і розгубленістю вродою. Молода продавщиця округлила від здивування очі. А Люба посміхалася дівчині.
Із модної крамниці винесла сукню й бажання знову стати достойною своєї вроди. Додому не поспішала. Чоловік на роботі. Потім, мабуть, подасться до чергової «голубки». Син у школі. А після уроків сидітиме біля комп’ютера разом із товаришем. Подумала: чи не заскочити ще у взуттєвий магазин? І в перукарню. І купити щось із косметики…
Удома одягнула обновку, стала на підбори. Злегка підфарбувала очі, губи. Кіт Гаррі з цікавістю зирив на свою господиню. Навіть забув, що миска давно порожня…
