До речі, про “наших” пepeceлeнців з Білорусі.
Кілька тижнів тому, йдучи проспектом Свободи у Львові, я суто випадково потрапив на акцію на підтримку білоруських noлiтв*язнiв.
У мене навіть просили коментар. Але що нового я можу сказати? Та нічого. Лише: підтримую, поважаю, розумію… І все.
Постояв, послухав.
Слід відзначити, що хлопцям і дівчатам вдався цікавий пepcoрманс. Розмовляли й зачитували тексти гарною білоруською мовою. От просто відчувалося, що для них це не “латинка”, що володіють і користуються.
А потім була коротка розмова з чудовою дівчиною. (бракує мені в житті таких людей)
Знаєте, що вона сказала, почувши мою, м’яко кажучи, недосконалу білоруську (дізнавшись, що я українець, і в Білорусі навіть не був)?
“Ви наповнюєте мою душу чистим щастям! Якщо наша мова цікава і небілорусам – я щаслива”.
А ще каже: Я живу тут. Тепер. Моя українська ще погана. Але якщо я щось не можу передати – формулюю білоруською. І всі все розуміють.
– Так, відповідаю я. Це гарний шлях. Скажіть, а ваших співвітчизників тут багато?
– Ой, думаю, що так. І стає більше.
– І скільки з них розмовляють білоруською чи українською.
– Мало.
– А ви до переїзду послуговувалися якою мовою?
– Російською. Білоруською – рідко. Я хотіла, але мені часто не було з ким.
– А тут хочеться розмовляти білоруською?
-Так, але я скажу інакше: тут не хочеться говорити російською. Взагалі. Ніяк.
– А чому? Можете сформулювати?
Пауза.
– Можа таму што не хочацца, каб тут калісьці стала, як там. (Можливо тому, що я не хочу, щоб тут стало колись, як там)
– Гарно. Дякую вам!