З тих пір, як віддзвенів останній дзвінок, пройшло ще одне життя, цілих 18 років. Багато однокласників досі залишилися в моєму житті: підтримуємо зв’язок, в курсі справ один одного.
Декого благополучно забули, багато роз’їхалися. Та й не дуже хочеться вважати близькими всіх, кого доля засунула в той же список класу колись давно. Але ось один з шкільних приятелів спокою не дає досі.
Його звали Павликом, цього ідеального відмінника. Ім’я таке, що підходить цьому хлопчиську, схожому на доглянутого пуделька.
Мама тримала його за зябра. Виховувала одна, і з пелюшок придумала його собі ідеальним, чистеньким, випрасуваним і успішним. Мріяла, щоб домігся популярності, був молодцем. І вигризала ці успіхи, як тільки могла.
Вона постійно терлась в школі, переводила вчителів по кожній дрібниці, від четвірки замість п’ятірки до помилки в домашці.
Довбала Павлика: тільки п’ятірки. Тільки напрасовані брючки. Тільки причесаний. Він навіть гребінець в кишені носив.
Вона настільки його заганяла, що хлопець, хлопець – не міг стримати сліз після кожної четвірки. Його задовбала мама. Вона влаштовувала йому такі сцени за кожну четвірку і зауваження, немов він у сліпої бабки гаманець стягнув.
Хто знає, до чого б дійшло, якби продовжила мама свій невсипущий контроль, але саме життя втрутилося в цей кошмар.
Ми з ним випадково зіткнулися років через 15 після випуску, я дізнався, що далі було.
Жадану золоту медаль мама Пашки все-таки виходила. Тут ми в курсі, і навіть не здивувалися. Далі йому світив, звичайно, економічний. Але тут вже я втратив його сліди, сам-то вирішив скоріше професію отримати, щоб заробляти нормально і гарантовано, а не просиджувати штани по інститутах. А Павлику світив довгий шлях побудови кар’єри і виходу в люди.
Хто я йому? Загубилися, звичайно.
Не знаю, як Пашка, а я не прогадав. Навчився ремонтувати автомобілі, і непогано. Але працюю не в гаражі, а персональним водієм, заодно і доглядаю за автомобілями роботодавця. Серйозного такого, тому на життя поскаржитися не можу.
Три роки тому одружився, на розумній дівчині з головою. Вона не вимагає неможливого, але на весілля дуже хотіла бути сліпучою. Я не сперечався, виділив їй пристойну суму на всі її зачіски-манікюри, щоб не економила і була задоволена.
Вона знайшла якогось супермодного майстра.
День пробної зачіски – придумають ж дівки! – співпав з моїм вихідним. І ось майстер з валізою косметики з’явився до нас.
Павлик! Той самий відмінник! Став відмінним візажистом, записуються до нього наречені за півроку. А як же економічний?
У той день було не до зачіски, ми пили чай, а потім і міцніше, спілкувалися.
Виявилося, після випуску мама втомилася хвилюватися за четвірки, на вступ їй здоров’я не вистачило: зупинилося серце. І Пашка вже чути не хотів про ці четвірки, поступлення.
Спочатку сидів удома, проїдав все, що було. Потім пішов в вантажники, став згодом завскладом в тому ж магазині.
Тільки майбутня дружина штовхнула його в потрібному напрямку: візаж. Виявляється, він завжди любив малювати, а звичка робити все добре, збереглася. Ось, працює тепер.
