“Мамо, я живий!”
Сім кілометрів повз із перебитими ногами і простріленим плечем, так останній кіборг покидав Донецький аеропорт. Про це нагадав на своїй сторінці Саша Вербовий.
Минає шість років, як Україна здригнулася від падіння стін Донецького аеропорту. Вони похоронили під собою його мужніх оборонців. Ті, хто зайшов туди на крайню ротацію, знали, що йдуть на вірну смерть. Із 60 воїнів вижило лише 18. Один з них – Василь Соколовський, позивний «Сокіл», з Млинова, який був командиром взводу розвідки 80-ї бригади. Він став справжньою легендою. Провівши майже місяць в аеропорту, виповз звідти пораненим одним з останніх. «Я мав або вийти до своїх, або померти. У полон би не здався», – каже Василь.
«Відчував, що повернуся, бо Соколовські помирають у 63 роки».
Минає шість років, як Україна здригнулася від падіння стін Донецького аеропорту. Вони похоронили під собою його мужніх оборонців. Ті, хто зайшов туди на крайню ротацію, знали, що йдуть на вірну смерть. Із 60 воїнів вижило лише 18. Один з них – Василь Соколовський, позивний «Сокіл», з Млинова, який був командиром взводу розвідки 80-ї бригади. Він став справжньою легендою. Провівши майже місяць в аеропорту, виповз звідти пораненим одним з останніх. «Я мав або вийти до своїх, або померти. У полон би не здався», – каже Василь. «Відчував, що повернуся, бо Соколовські помирають у 63 роки».
У млинівській родині Раїси і Вадима Соколовських у 1983 році народилися близнята. Їх вирішили назвати на честь дідів-фронтовиків – Василя і Петра. Батьки навіть і подумати тоді не могли, що, даючи синочкам ці імена, вони немов передрікають їхню долю. Адже дід Петро не повернувся з війни, а його внук-тезка помер немовлям. Василю Соколовському-молодшому судилося, як і його діду, пройти важкий бойовий шлях.
– У Млинові мого діда всі знали, – з гордістю сьогодні розповідає його внук. – Ще до війни він сам вивчив англійську, німецьку, польську мови. Викладав у школі математику та історію. Його призвали у Червону Армію, на фронті був артилеристом. В одному з боїв його контузило. Залишився лежати на полі. Німці йшли і добивали поранених. Коли дід побачив перед собою дуло автомата, то заговорив німецькою. Це врятувало йому життя. Спочатку його відправили у госпіталь, а потім – у концтабір. Там він вижив, але став «ворогом народу». На щастя, перед самою смертю у 1986 році дід Василь таки отримав лист про свою реабілітацію.
Цю історію про діда-тезку Василь Соколовський чув з раннього дитинства. І навіть подумати не міг, що й самому доведеться понюхати пороху. Хоча військова служба чоловікові подобалася, і так чи інакше його «довоєнне» життя було з нею пов’язане. Він служив у 80-й львівській десантній бригаді, потім у «Беркуті», працював в охоронних структурах. Сьогодні Василь розповідає, що у 2014-му дякував Богу за те, що вчасно «пішов» з «Беркута», бо не міг би виконувати наказ розганяти Майдан. Коли запалав Схід України, чоловік декілька разів поривався поїхати на війну. Стримували лише хворі батьки, яких він доглядав. На той момент мама Раїса Христофорівна уже сім років як осліпла. Нездужав тато, лікарі ніяк не могли встановити діагноз. Та у серпні Василю стало несила сидіти вдома і дивитися по телевізору, як хлопці гинуть. Він сам пішов у військкомат і поставив тільки одну умову – направити його в рідну 80-ту бригаду.
– Батькам про своє рішення нічого не сказав. Перед тим, як поїхати у частину, сходив на могилу до брата Петра, поговорив з малим, поставив йому пам’ятника. Я прекрасно розумів, куди їду і що зі мною може статися все, що завгодно. Хоча чуйка підказувала, що повернуся живим. Бо чоловіки Соколовські уже декілька поколінь помирали у 63 роки.
Знали, що йдуть на вірну смерть
У якому пеклі опиниться, восени 2014 року Василь Соколовський навіть не міг уявити. Він два місяці провів на полігонах, відточуючи майстерність ведення бою. Був командиром окремого розвідувально-десантного взводу. Каже, прекрасно розумів, що їх готують до перекидання у Донецький аеропорт. Тоді це була найгарячіша точка.
– Нас готували спеціалісти «Альфи». Карту Донецького аеропорту я візуально знав напам’ять. Потім це дуже допомогло. Ми нервували, бо всі рвалися на передову, а наше відправлення затягували. В аеропорт ми потрапили 5 січня 2015 року. На ту крайню ротацію зайшли тільки добровольці: 20 чоловік на вишку і 40 на термінал. Розуміли, що йдемо майже на вірну смерть. Але треба було поміняти наших, вивезти двохсотих і трьохсотих. Домовилися, що ми заходимо через сєпарський блокпост, це показували по всіх телеканалах. Я вважаю, що це був позор. Нам дали «добро» заїжджати з одним ріжком патронів. Правда, ми провезли більше боєприпасів – сховали їх у скатах в дровах. Від мене «Моторола» стояв за п’ять метрів. Міг би його на раз «вальнути». Тільки б тоді нас всіх на місці поклали.
Дуже дивна це була війна, м’яко кажучи. Її не можна осягнути розумом: наших військових демонстративно пропустили зі зброєю. А потім воїнів нещадно засипали снарядами і мінами! Навіщо? Адже на початку січня 2015 року один з найдорожчих аеропортів Європи, який збудували до футбольного Євро-2012 за мільярди доларів, був купою металевих каркасів!
– Я вважаю, що з військового і стратегічного погляду його вже не було сенсу обороняти, – розповідає Василь Соколовський. – Донецький аеропорт був показухою для Європи і світу. Мовляв, в України є армія, ми вміємо воювати. А там було багато молодих, по суті, необстріляних пацанів. Вони жити хотіли.
Серед сепарів чувся западенський акцент
Справжнє пекло почалося уже на Святвечір, 6 січня. Кіборгів, які обороняли термінал, почали впритул розстрілювати.
– По нас стріляли чотири танки і одне САУ, а ми не мали чим їм відповісти. Не з автомата ж по броні стріляти! Вони це розуміли і навіть на перезарядку не їздили! До них під’їжджав КамАЗ і боєприпаси розвантажували на місці. Я зв’язувався з нашим штабом, давав координати: «Влупіть КамАЗа – все здетонує». А звідти: «Ми це питання вирішуємо», – і відключили рацію, – досі з обуренням згадує «Сокіл». – Танки бомбили нас п’ять днів. 13 січня впала вишка. Хлопцям пощастило, вони стояли на першому поверсі. Там ні одного «200-го» не було. Ми ж тримали невеличкий шматок першого поверху терміналу, прохід на другий поверх і вихід на рукав. Нас там було дванадцятеро. Сєпарів заблокували у підвалі і на третьому поверсі. Були і чеченці, з підвалу навіть доносився западенський акцент, говорили українською. Продажні люди, які воювали за гроші. Тим, хто був у терміналі, платили дві тисячі доларів за місяць. Хто був ближче до вишки – півтори тисячі. Там були регулярні російські війська.
Перший раз ворог почав травити кіборгів газами 17 січня. Протигазів не було, тож захищалися вологими серветками. Василь Соколовський згадує, що ні їсти, ні спати не хотілося. Лише пити. Ножем колупали лід і клали в рот. І молилися. Василь каже, що шепотів молитви по 7–8 разів на добу. За себе і за хлопців. З його взводу з аеропорту всі вийшли живими.
– Крайня евакуація поранених відбулася 18 січня. Після того нас четверо прорвалося на четвертий поверх. На третьому були сєпари, всі підходи до нього вони замінували. Те, що ми опинилися вище, для них стало повною несподіванкою. На мені було 12 магазинів. Почали їх зверху розстрілювати. За п’ять хвилин бою у мене не лишилося патронів. Тоді загинув один наш товариш – Валік з Львівщини. Ми ж повернулися до своїх.
З 18 поранених до ранку дожили троє
На Водохреще, 19 січня, вперше підірвали стіни аеропорту – багато його оборонців залишилися під руїнами.
– Мені просто пощастило, що поруч стояли ящики з боєприпасами, і я впав між ними. Ствол зігнуло, взуття зірвало. Не знаю, де знайшов сили, віджався, висунувся, бачу – ноги є, правда, покалічені. На правій перелом, на лівій порвало зв’язки. І тут почався штурм. Знайшов чийсь автомат, став відстрілюватися. За кілька хвилин мені в плече влучила куля, пройшла навиліт і застрягла у броніку. Коли бій стих, наш медик «Псих» (Ігор Зінич, Герой України посмертно – авт.) її витягнув. Досі зберігаю як сувенір.
«Сокіл» каже, що оборонці аеропорту чули, як сепари мінували підвал, розуміли, що буде другий вибух. Але паніки не було. 20 січня стіни аеропорту впали.
– Коли вибухнуло, за секунду всі попадали вниз. Мене завалило тільки по груди. А зверху впав ще один чоловік – йому повністю відірвало ноги. «Братішка, – каже, – добий». – «Не маю чим». Тоді виймає ніж: «Доріж». Я не міг нічого сказати і тільки відвернувся. Тут підбігає мій товариш Зеник, відтягує нещасного бійця, і він через трохи помер. Я вибрався з-під завалів і бачу – сєпар цілиться з РПГ. Граната зриває мені каску, двоє, що стояли у мене за спиною, загинули. Знайшов чийсь автомат, тихенько відповз, ліг на двері і почав стежити, щоб сєпари через рукави не зайшли. А хлопці витягували тих, хто був під завалами. 18 чоловік забрали. Хто міг рухатися, допомагали пораненим. Пам’ятаю, я перев’язую ременем відірвану ногу одного чоловіка, а він тут же його ослабляє, щоб швидше стікла кров і прийшла смерть. А сам в руці ледве тримає фотографію жінки і дочки.
Це було просто жахіття: бачити, як один за одним вмирають люди, стікаючи кров’ю. Замерзлими пальцями вони ледве набирали номери своїх рідних і прощалися з ними. Якщо й існує пекло на землі, то воно було у ті дні в аеропорту. Його оборонці вирішили послати двох бійців по допомогу, щоб командування знало, що там є живі, і витягнуло їх! Пішли Рахман і Зеник. Наступною вийшла група з 14 осіб. В аеропорту залишалися ходячі поранені і важкі лежачі. До ранку 21-го з 18 поранених дожили троє.
– Я знайшов чийсь мобільний і в дві години ночі подзвонив старшому брату Саші. До батьків просто не зміг. Тільки сказав йому, що всі, хто міг звідси вийти, уже вийшли. Попросив передати батьку і мамці, що я їх дуже люблю, і поклав трубку.
У поранених кіборгів залишалося два шляхи – померти або здатися в полон. У полон Василь Соколовський не збирався.
«Господи, покажи йому стежечку!»
За тисячі кілометрів від Донецького аеропорту, у Млинові, протягом всіх Різдвяних свят чотири роки тому мама кіборга «Сокола» годинами шепотіла молитви і просила у Господа одного – щоб її Василько повернувся живим.
– Всі люди знали, що син в аеропорту. До нас приходили і розказували, що в школі уроки не починалися, поки вчителі й учні щоранку новини звідтіля не обговорять, – досі тремтить голос Раїси Христофорівни при спогадах про ті дні. – Люди на вулиці перепиняли і починали говорити: «А ви чули, а ви бачили…» На що мій уже покійний чоловік відповідав: «Я новості не дивлюся. Мені Василько подзвонить і всю правду розкаже».
Поки у прямому ефірі телебачення показували, як падають стіни аеропорту, ховаючи під бетоном своїх захисників, серце матері у Млинові розривалося від невідомості і розпачу.
– Вночі на 21 січня о третій ночі задзвонив телефон. Ми з чоловіком не спали, схопили слухавку, думали, Василь. А то телефонував старший син, Саша. «Тільки що Василь дзвонив, прощався», – як сказав це, думала, під землю піду. Впала на коліна перед іконами і молилася. Тільки про одне просила: «Господи, покажи йому стежечку!»
Бог на небі тієї ночі почув молитви матері. І Василь одним з останніх вийшов з аеропорту.
«Мамо, я живий!»
– «Вийшов» – це м’яко сказано. У мене були дві ноги перебиті. На одній – відкритий перелом. Автоматним ременем вирівняв кості, сховав їх усередину, щоб не стирчали назовні. Після одного з вибухів взуття зірвало, то ступні перемотав арафаткою, аби не обморозити. Тоді на вулиці до мінус двадцяти градусів було. Вночі на 21 січня нас залишалося вісім чоловік, усі поранені. Розуміли, що вранці нас або доб’ють, або в полон візьмуть. Я ж здаватися не міг, – досі до дрібниць пам’ятає ті миті Василь Соколовський. – Здогадувався, що з нами сєпари зроблять. Адже за місяць часу ми тоді «влупили» понад триста двохсотих і більше тисячі трьохсотих. Тільки зі спецназу «Вимпел» (той, що брав в Афгані палац Аміна) положили 27 чоловік. Щоб ви розуміли: за 50 років його існування там загинуло лише 25. На мене, як командира розвідників, у разі полону люта смерть чекала. Я кілька штук гранат на себе одягнув, вусики позагинав, щоб легше було підірвати, як у полон будуть брати. Зі мною погодився йти ще Андрій «Сєвєр» з 93-ї бригади, був теж поранений. Решта або не могли пересуватися зовсім, або не хотіли – боялися. Бо дуже мало було шансів дійти до своїх живими. Виходили на світанку. Пройти через рукав аеропорту мені допоміг Ігор Брановицький. А далі ми поповзли по взльотці сім кілометрів. Зупинятися не можна було ні на мить, постійно обстрілювали. Просто пощастило, що був туман – жодного влучного пострілу. Добралися до «зеленки» і розуміємо, що навколо все заміновано. Побачили сліди від бронетехніки. Раз машини проходили, то мін немає, поповзли по коліях. Вийшли якраз на радіолокаційну станцію: ще на навчаннях до деталей запам’ятав карту аеропорту. Там уже були наші. Піднімаю руку і кричу: «Слава Україні!» А звідти: «Героям слава!» Кажу «Сєвєру»: «Невже ми з цього пекла вирвалися?» Хлопці нам ще допомогли обійти міни. Там командував Максим Грищук, зараз заступник антикорупційного прокурора. Дав команду вивезти нас на Водяне. Перше, що попросив – каву, цигарку і телефон мамці подзвонити. Набрав: «Мамо, я живий, у своїх». Вона почала кричати, плакати. І я поклав трубку.
У труні лежала лише одна рука
По-різному склалася доля тих, хто не вийшов того ранку з аеропорту. Хтось провів довгі місяці в полоні, хтось прийняв мученицьку смерть. Земляку Василя Соколовського з Борбина Петру Полицяку нелюди вийняли очі. Про інші випадки знущань навіть говорити страшно. Коли слухала – волосся дибки ставало. Ігор Брановицький не міг дивитися, як знущаються з побратимів, і зізнався, що він і є той кулеметник, якого вони шукають. Його страшенно били. А після того «Моторола» особисто вистрілив відважному чоловіку в голову. Недовго прожив на цьому світі цей російський найманець – його підірвали у ліфті будинку, де він жив, восени 2016 року. А Ігорю Брановицькому посмертно присвоєно звання Героя України.
– Крайнього бійця з аеропорту, Володю Бузенка з Чернівців, я хоронив через дев’ять місяців. В гробу лише одна рука лежала, – вперше затремтів голос кіборга при цих спогадах. – Мої хлопці зі взводу думали, що і я загинув. І коли у Селидовому вимився у трьох тазиках води, бо був весь чорний, і вони мене впізнали, то плакали від радості.
Олександр Кравчук із села Аршичин досі вважається зниклим безвісти. Це найгірше для рідних – невідомість. Я сам переживав тоді, щоб мої батьки мали що поховати.
Похоронив батька і повернувся на війну
Далі для кіборга з Млинова потягнулися місяці, які він провів у госпіталях. Спочатку у Дніпрі. Там почистили рани, наклали гіпс. А через дев’ять днів уже у Вінниці лікарі побачили, що кістки не сходяться. Знову ногу поламали і склали заново. Встановили пластину, всвердлили шість шурупів. Він витримав усе і не зламався. Навіть тоді, коли повідомили про страшний діагноз батька – рак. Вадим Васильович буквально згорів за місяць. А Василь знову пішов на передову. Півтора року командував взводом 130-го розвідувального батальйону. Був у найгарячішій точці – Авдіївській промзоні. Перейшов у 14-ту Володимир-Волинську бригаду. Звільнився тільки у серпні 2018 року. Каже, надто вже «невживчивий» характер має. Не з тих чоловіків, які вміють мовчати. Рубає правду-матку командирам, котрі на передову приїжджають як на прогулянку, аби якусь медаль почепити на груди. Їх, на жаль, в армії вистачає. А от таких, як Василь Соколовський, мало. У 2014 році він починав службу молодшим сержантом, а закінчив її у званні молодшого лейтенанта. Був представлений до звання Героя України. Не дали. Знову ж таки через характер. Сказав усе, що думає, про одного штабіста, який драпав на машині з аеропорту, залишивши там поранених. Рятував свій зад. Цей «полковник» і не дав хід паперам про нагородження.
– На війні всяке буває і не всі там герої, – по-філософськи розмірковує Василь. – І в аеропорту у моєму взводі служив такий, який шарився по кишенях загиблих, забирав цінні речі. Бачив його фото на Волині на білбордах. «Герой». Я маю орден «За мужність». Та найцінніша для мене нагорода – нагрудний знак «За оборону Донецького аеропорту». Те, що було там, не забувається. Дивився фільм «Кіборги». Сильно. Але і близько того не показано, що ми пережили насправді. Я тепер точно знаю, як виглядає пекло.
Василь каже, що зараз, через чотири роки, даються взнаки рани, отримані в аеропорту. Ноги дуже крутять. Його рятує захоплення дайвінгом – коли плаває у воді з ластами, розминає кінцівки.
– Взагалі, рибалку дуже люблю. Навіть на війні ходив. Уявіть, Авдіївка, світанок, сєпари за декілька десятків метрів, а я сиджу з вудочкою. І такий спокій на душі.
За матеріалами ua.kraina.biz.ua
