Фото ілюстроване, не теперішнє
Колона військових машин із написом «Люди». Спекотно, звисаючий брезент піднятий. Десятки пар очей втомлено відлічують кілометри траси. Втомилися…
Красиві чоловіки різного віку. Загалом дуже різні. Впевнені у собі і ні, з вищою освітою і без неї, з бородою і ні, із наколками і без. Візуально їх поєднує лише військова форма та машини з надписом «Люди».
Я обганяю першу і майже несподівано для себе, раптом піднімаю розкриту долоню. Десятки рук злітають мені у відповідь. Обганяю другу, піднімаю розкриту долоню – десятки розкритих долонь у відповідь.
Третя машина – все повторюється.
Четверта, п’ята. Люди і засмаглі руки.
І раптом один, що сидить з краю, з бородою норвезького лісоруба, підносить вказівний палець до кінчика свого носа, здригається і широко посміхається.
Вище ніс? Він жестами каже мені «вище носа»?, – питаю я себе і раптом відчуваю теплі сльози на щоках. Вони викочуються з-під сонцезахисних окулярів і течуть, течуть течуть..
Виявляється, весь цей час я плачу. Рука моя тремтить. Вперше самотньо плачу публічно. Плачу про те, як змінилося їхнє життя. Про те, що їм довелося пережити, побачити, дізнатися та зробити.
Плачу про їхню назавжди втрачену безтурботність. Плачу про причини їхнього дорослого погляду та степової засмаги. Про їхні сім’ї та забуті мрії.
Плачу за всіх нас.
Сльози – ось як виглядає суміш подяки, співчуття, поваги та захоплення в країні, де військові вантажівки все ще їдуть на Схід. Сльози та відкрита долоня.
А у відповідь – усмішка, піднята рука із жестом «Гей, Українці, вище ніс».
