Ну і зима, – думала собі Леся, дивлячись у вікно. – Хоч би сніг випав, а то які Новорічні і Різдвяні свята будуть – навколо все в болоті, навіть колядники не захочуть ходити. Кому треба за копійки місити цю багнюку. Та й діти зараз не ті, вже не так хочуть колядувати, як колись.
Леся поринула в спогади… Різдво, на вулиці мороз мінус двадцять, а вони з дівчатами і хлопцями зберуться разом, та й йдуть колядувати – жодної хати не минали. І не тому, що грошей дуже хотіли, ні, вони просто й уявити собі не могли, що можна якось по-іншому святкувати.
До Нового року залишалося кілька днів, а там вже і Різдво недалеко. Як же не хоче святкувати його Леся на самоті, але, певно, прийдеться. Добре, що хоч на подвір’ї є пес Бровко, вже все ж хоч якась жива душа буде поряд.
Чоловіка не стало ще 20 років тому, коли єдиній донечці виповнилося 10 років. Відтоді вся домашня робота і всі клопоти по вихованню доньки лягли на її тендітні плечі. А ще, у Лесі були, що називається, золоті руки, швачка від Бога. Це і рятувало їх з донькою. Поїде Леся в місто, купить дешевої тканини, а потім сукню пошиє доньці, що в найдорожчому магазині не купиш.
Все село ходило до неї, та й навіть з сусідніх сіл люди приїжджали – бралася за будь-яке замовлення, могла і старе пальто підшити, і весільну сукню зшити. Не розкошували, але принаймі, і не були голодними.
Дочка Надійка росла у мами красунею. Любила гарні наряди, а от допомагати мамі – не дуже хотіла. У Надійки була однокласниця Віра. Дівчинка була сиротою, жила з бабусею. Леся часто запрошувала Віру до них в гості, а на випускний задарма пошила їй таку сукню, що вона була наче принцеса. Її Надійка тоді аж образилася на маму, мовляв, у Віри сукня вийшла краща, ніж у неї.
Але після школи Віра поїхала вчитися в місто, та так і не повернулася в село. Через кілька років не стало її бабусі. Хата так і стояла пусткою, а люди подейкували, що Віра виїхала за кордон, та там і навіть заміж вийшла.
За цей час заміж вийшла і Надія. Доброго чоловіка має, з заможної родини. Вони і квартиру собі купили, і машину. Свати у Лесі – дуже багаті люди. Тішилося серце матері за те, що у доньки так доля склалася, але сама Надія все рідше заїжджала до матері, та й до себе не часто запрошувала. Отак зателефонує кілька разів в місяць, запитає, як здоров’я, на тому і все спілкування.
Кілька днів тому Леся сама набрала доньку, щоб запитати, чи чекати їх в гості на свята. Десь в глибині душі вона знала відповідь, знала, що Надія відмовить, але їй так хотілося почути від доньки протилежне, хотілося зрозуміти, що вона помиляється.
Та ні… Вже багато років на Святий Вечір донька з зятем і дітьми йдуть до сватів в їх шикарний заміський будинок, а Леся сама сідає вечеряти за стіл і вмивається гіркими сльозами самотності. Он до сусідів діти приїжджають, колядують так, що на все село чути. А вона з’їсть кілька ложок куті, зачекає, поки церковний хор заколядує і під її вікном, та й лягає спати.
А донька якщо заїде десь по святах на годинку, і на тому спасибі. Внуки заколядують, вона дасть їм трохи грошей, і на тому спасибі. Цього року Надія знову попередила маму, щоб її не чекала, вони поїдуть до чоловікових батьків.
В той день Леся мала багато роботи, бо всі клієнти хотіли забрати свої наряди ще до Нового року. Жінка весь день просиділа за швейною машинкою, аж в очах рябіло. Хотілося швидше все пошити, щоб і людям радість принести, і щось заробити, аби внукам на коляду було, якщо таки в свята заїдуть до неї.
Раптом в її хату зайшла дуже гарна жінка, зовсім не схожа на місцевих жінок. Але Леся відразу впізнала її, це була Віра. Як же вона змінилася, стала справжньою вишуканою леді.
Віра розповіла, що ненадовго повернулася в Україну, щоб вирішити певні питання, в тому числі і з продажем бабусиної хати. До Лесі не зайти вона не могла, бо досі пам’ятає її доброту, а ту сукню, яку вона їй пошила на випускний, береже і досі як особливий талісман.
То Різдво Леся святкувала не одна, а з Вірою і її родиною. Було тепло і затишно, немов колись, багато років тому. А потім Віра поїхала, але перед тим зробила Лесі пропозицію, щоб та переїжджала до неї в Австрію. У неї там є своя справа – кілька років тому вона відкрила там свою невеличку швейну майстерню, тому талант і вміння Лесі їй би дуже пригодилися.
Прощаючись, Віра крізь сльози сказала:
«Знаєте, тітко Лесю, Ви мені тоді не сукню подарували, Ви подарували мені віру в добро і квиток в нове життя. А тепер я хочу Вам віддячити за Вашу доброту і людяність».
Олеся Біла.
