Не так давно молодий лейтенант Роман, що родом із Ківерцівщини, повернувся на службу у свою 14 окрема механізована бригада імені князя Романа Великого
Замість лівої ноги, яку втратив під час підриву, рятуючи побратима – протез. Роман показує його спокійно, з самовладанням, якого навчився, заплативши дуже високу ціну. Воїн пригадує, це сталося наприкінці вересня, йдеться на сторінці благодійного фонду
«Разом із двома побратимами, Михайлом та Миколою йшли «чистим», бо вже ходженим до нас, шляхом. Відстань до ворога – дуже мала, тож були особливо пильними. Михайло йшов першим, і впродовж кількох секунд після того, як пролунав вибух, ми бачили тільки стовп пилу. Виявилося, що вибуховою хвилею Михайла відкинуло в посадку неподалік, в окоп, звідки вибратися сам він не міг. Коли я дістався до нього, шокованого, побачив, що у нього немає частини правої ноги. Швидко наклав турнікет, забрав його автомат, і витягнувши побратима з окопу, зробив крок назад. Тоді й пролунав другий вибух…», – розповідає офіцер.
Як він сам описує, коли минув перший шок від пережитого і побаченого, сам собі наклав турнікет. Каже, дуже переживав за праву ногу, але з нею все було набагато краще, ніж із лівою. В той час, коли третій із групи, Микола, біг за допомогою до найближчого спостережного поста, Роман та Михайло, попри біль і ризик смерті, почали вибиратися з посадки.
Чи пробачу я ворогу за те, що зі мною сталося? Ні, не пробачу, і не приховую цього. Не пробачу за себе, за всіх загиблих і поранених, за свою країну», – говорить український захисник.
«Повзли. Я тягнув на собі два автомати, свій і побратима: кинув автомати на 2 метри поперед себе – доповзли. Кинув знову – і так багато разів. З усіх сил намагалися не втрати пильність, не пропустити постріли в наш бік, і спробувати відбитися, аби вижити. А ще постійно падала рація, яку я чомусь того дня не причепив на карабін. Дуже боявся її загубити, щоб ні за яких обставин не дісталася в руки ворогу. Не загубив», – ділиться спогадами воїн.
Побратими прибули вчасно, віднесли на спостережний пост, де наклали турнікет на другу, теж серйозно ушкоджену ногу. Далі дорога до шпиталю, операції та лікування. Тоді, у найтяжчий момент, у голові Романа були лише дві думки:«що я скажу батькам?», і «як далі служитиму?».
«Чомусь дуже не хотілося казати рідним про те, що сталося. Думав, нехай якось пізніше, потім. А вдома, виявляється, вже все знали, і просто божеволіли від тривоги. Батькам повідомили через годину після того, як я підірвався. Але я про це дізнався майже через дві доби, уже в Харківському шпиталі. Там, після складних операцій і наркозу, і прийшло справжнє усвідомлення того, що сталося. Звичайно, був розпач: мені 22, і в мене немає ноги. Але, на моє щастя, і можливо, завдяки характеру я швидко взяв себе в руки. Зараз я мрію про те, аби зі мною та з рідними все було добре, щоб близькі були живі і здорові. І про мир після перемоги. Чи пробачу я ворогу за те, що зі мною сталося? Ні, не пробачу, і не приховую цього. Не пробачу за себе, за всіх загиблих і поранених, за свою країну», – говорить український захисник.
