Коли я одружився, мені тридцять років було. І дружині моїй 31. Ми позустрічалися менше півроку, я запропонував віднести заяву в РАЦс. Здавалося, обидва націлені на сім’ю, на серйозний підхід до життя. Уже вистачить бовтатися, пора розуміти, що ми хочемо від життя і влаштовувати його під себе і майбутніх дітей. Я шукав відповідальну жінку, а вона чоловіка, якого буде поважати.
І ось минуло п’ять років.
Чесно скажу, ми не знали один одного так, як знаємо зараз, адже до тридцяти характери вже складаються. Це в 16-18 ще можна якось змінювати один одного і себе. Ми вже дорослі, стоїмо на ногах, у нас і друзі є, і хобі, і захоплення. Звичайно, ми не повинні від усього відмовлятися, раз одружилися. В тому числі, ми полюбили один одного саме за те, якими особистостями стали.
Але зрозуміло, часом сімейні інтереси можуть конфліктувати з особистими бажаннями. Навряд чи є на світі хоч одна пара, де не трапляється сварок, наша не виняток. Але в якихось парах відносини перевіряються на міцність, подружжя роблять висновки і знаходять відповідні рішення. Або вдалі компроміси. Або заново ділять територію.
В нашій парі я десь поступився, або помилився, або просто дав слабину. Я був в шоці перший раз, коли під час сварки дружина раптово починала збирати речі. Вона йшла, я гнався за і нею повертав додому. І кілька разів на рік вона стабільно починає пакувати речі і їхати до мами.
Якщо вона робить це, коли мене немає вдома або я занадто злюся, вона навіть доїжджає до тещі і ночує там. Знає, вже до ранку я буду ломитися до неї з букетом, вибачатися і погоджуватися на її умови.
Але в якийсь момент щось зламалося в мені.
Черговим ранком я зрозумів, що не хочу їхати її забирати.
Ну і не поїхав.
День проходить, другий. Дружина мовчить, не дзвонить, не пише.
Я трохи подумав, що я тут роблю, в цій порожній квартирі? Зібрав речі і теж поїхав до батьків.
Через кілька днів дружина повернулася своїм ходом, не виявила мене – і її прорвало.
– Ти де? Куди поїхав? Коли повернешся?
– До мами поїхав.
І мовчу собі далі.Дружина теж мовчить.
На третій день приїхала сама. Я дивився на неї, згадував, як їздив за нею, а теща виходила першою, доводилося благати щоб дали з дружиною поговорити.
Стоїть, мовчить. Я теж мовчу, чекаю. Потім зітхнув, звичайно, обняв. Але все, що сказав:
– Ще один раз можеш до мами поїхати, але він буде останнім.
