Ми з Вадимом одружились 4 роки тому. У нас не було можливості придбати власного житла, тож ми вирішили перший час пожити із його батьками. У них двокімнатна квартира, тож ми ніби поміщалися. Батьки його досить тихі, ніколи не вмішувались у наше життя, тому й конфліктів не виникало. Мені не було погано, але я знала, що все життя ми так не проведемо.
Коли виникали сварки, то свекруха швидко робила так, як було добре нам, просто, щоб не сваритись.
А потім я завагітніла. Народилась дівчинка, ми назвали її Наталею. Вона була спокійною дитиною і всі її любили. Ми часто залишали її з бабусею і дідусем. Але дитина росла і жити всім разом у двокімнатній квартирі стало тісно. Я постаралась натякнути про це батькам чоловіка.
Вони ніби пропустили мій коментар повз вуха, ніяк не відреагувавши. Тоді я попросила чоловіка з ними поговорити.
Справа у тому, що у них є хата у селі. Так не хороми, але жити можна. Тож мені здалось цілком логічним, щоб вони переїхали туди, а квартиру віддали нам, все-таки для дітей, нічого не повинно бути шкода. Чоловік мене підтримав. Батьки хоч і засмутились, але відмовляти нам не стали і переїхали.
Нам стало так вільно дихатись. Зрештою, я нарешті почуваюсь господаркою у квартирі. Сама вирішую, що приготувати і коли прибрати. Через деякий час до нас приїхала моя мама, щоб допомогти із вихованням внучки. Але це лише на рік, можливо, на два. Свекруха часто дзвонила і просила повернутись, але самі розумієте, що це не можливо.
А потім вона просто поставила мого чоловіка перед фактом: вони з батьком повертаються додому.
Що мені із ними робити?