Васька мав зовнішність, як у янгола, якого зображували на картинах художники. Біляве кучеряве волосся, блакитні, навіть швидше сині очі, посмішка, що майже не сходила з його обличчя — все це змушувало навіть перехожих задивлятися на таку дитину. А якщо ще згадати про його веселий характер, допитливість і доброту — вони лише посилювали позитивне враження про хлопчика. Чи потрібно говорити, що в родині його дуже любили: і тато, і мама, і бабуся з боку матері. Пощастило дитині з рідними, правда бабуся і дідусь з боку батька жили далеко і ще жодного разу не приїжджали до них у гості.
Василько, як його ласкаво називали рідні, ходив у садок, мав багато друзів, але найулюбленішою його розвагою було гратися в шафі. Одного разу, коли йому було лише три з половиною роки, він заліз туди зі своїм улюбленим ведмедиком і заснув. Батьки його довго шукали, хотіли вже правоохоронців викликати. Але син з квартири не виходив, двері залишалися замкненими. Потім у мами спрацювала інтуїція: і вона подумала, що треба ще пошукати його у шафі. Точно, дверцята трохи відставали. Коли батьки підійшли до шафи, побачили там таку картину: Василько спав, обійнявши свого ведмедика і спершись головою об стінку шафи. Ну за що ж було лаяти дитину? Він сказав, що грався там зі своїм другом, як вирішили батьки, з ведмедиком. Можливо, це був домовик, але шкоди він дитині не завдавав. Просто тепер вони знали, де треба шукати їхнього сина. Він приносив у шафу деякі іграшки, садив ведмедика, якого назвав Кузею, навпроти себе і щось йому розповідав. Батьки не забороняли йому так робити, забороною все одно нічого не доб’єшся. Просто робили так, щоб йому було цікавіше залишатися поза шафою.
Але Василько говорив, що йому там зручніше зі своїм другом Кузею спілкуватися. Так тривало до того часу, поки Василькові не виповнилося 5 років.
Сталося це ранньою весною, Василько трохи застудився і мама вирішила не відправляти його в садок, а зателефонувала на роботу і попросила відгул щоб посидіти з ним вдома.
Хлопчик, як зазвичай, поліз в шафу зі своїм ведмедиком Кузею, мама чула, як він там йому щось розповідав. Потім він почув, як мама голосно сперечається з кимось, щоб не слухати того галасу Василько прикрив дверцята шафи, та це не допомогло йому все одно усе було чути, але раптом стало тихо. Почекавши ще деякий час, Василько вийшов зі свого укриття і пішов в кімнату батьків, звідки до цього лунали крики. У квартирі було тихо. Він покликав маму, спочатку тихенько, а потім почав кликати голосніше. Мама не відповідала. Він пройшов в спальню і побачив маму, що лежала на підлозі.
Васильок закрив обличчя і, наштовхуючись на меблі, знову сховався у своїй рятівній шафі, де він миттєво заснув.
Його не могли розбудити ні тато, ні лікарі, які були викликані після того, як Дмитро, тато хлопчика прийшов з роботи і побачив у себе вдома таку картину і знайшов сина в звичному для нього місці. Вася лежав у стаціонарі, він не прокидався, хоча ніяких пошкоджень на ньому не було. Поліція шукала винуватця, але не було жодних зачіпок. Бабуся Васі, хоча їй було ще півроку до пенсії, взяла місяць відпустки за свій рахунок, щоб доглядати за онуком. Через тиждень хлопчик почав прокидатися, але він зовсім не розмовляв. Сидів на ліжку, вдивляючись в одну точку. Лікарі сказали, що це у нього від сильного хвилювання, можливо, він бачив сам злочин або того хто його скоїв. Бабуся годувала його практично силою, онук був зовсім апатичним, навіть до вбиральні вона його водила погодинно.
Нарешті порадившись з зятем, бабуся, Ольга Павлівна, вирішила забрати онука до себе в село, щоб не повертати його в негативне середовище. Їй довелося піти з роботи, зять обіцяв їй платити гроші, на неї і онука, адже вона звичайна людина і їй потрібно було за щось жити, не величезна сума, звичайно, але так щоб вистачало на прожиття. Зять з радістю погодився, йому складно було розриватися між роботою та доглядом за дитиною.
Ольга Павлівна привезла Василька до себе додому, була середина травня, погода була гарна і онук постійно знаходився на вулиці. Згодом Василько став сам їсти, одягатися, погляд дитини ставав свідомішим.
Потихеньку він почав приходити до тями, але розмовляти хлопчина, як і раніше не міг.
У Ольги Павлівни був сусід, Степан, який давно, ще в молодості, був закоханий в свою Олечку, але у них нічого не склалося. Зараз вони обоє стали самотніми і Степан не змінив свого ставлення і все просив Олечку, щоб вони зійшлися. Ольга Павлівна все відмахувалася, мовляв, яка я наречена, хоча його увага була їй приємною. А в такій ситуації, вона була дуже вдячна йому за допомогу.
Якось треба було показати Василька лікарям, вона взяла на себе зобов’язання привозити його на консультацію раз на 10 днів. Залишивши на господарстві Степана, вона з Васильком поїхала в місто. Коли після обіду вони поверталися додому, побачила Ольга Павлівна свого зятя, який обіймав за талію, якусь жінку. Звісно, вона не підійшла до нього і не докоряла, тим більше, що була разом з дитиною.
Але ж не минуло навіть півроку відтоді, як її донечки не стало, їй було так прикро таке побачити. До сина він практично не приїжджав, грошей висилав щоразу менше, їм ледь вистачало на двох тих копійок: навіть в лікарню приїхати і то гроші потрібні, пенсію ще не оформила. Обіцяв спочатку, що і на додаткову роботу влаштується, що забезпечить якісне лікування синові, а тут он у білий день з дівчатами розважається і, мабуть, на них його гроші і йдуть.
Приїхала вона додому, взяла телефон і пішла на город, щоб онук не чув. Виказала зятеві все, що думає і нагадала, що якщо не буде висилати синові, гроші, то вона подасть на нього позов. Зять, як почув про суд, відразу пообіцяв приїхати і привезти більше грошей. Приїхати не приїхав, але гроші почав переказувати на картку, скільки й було обіцяно.
Якось, працюючи в городі, жінка почула, що Василько з кимось розмовляє. Вона прислухалася: він явно говорив з кимось упівголоса. Вона обережно, щоб не налякати його, підійшла до онука і запитала:
— Василечку, ти з ким розмовляєш, сонечко моє?
— З мамою, вона часто до мене приходить. Вона сказала, що буде доглядати за мною.
— А ти скажи їй, що її місце не тут, а на небесах, нехай іде туди. А за тобою я сама догляну.
— Вона каже, що поки не знайде того хто відправив її на небо, і нам добре жити не допоможе — не піде.
— Ой, ну як його знайти, ніхто не бачив, всіх опитали.
— Мама каже, що не всіх. Мама каже, що потрібно запитати наших сусідів, тітку Люду і дядька Павла, вони знають, хто маму у нас забрав.
— Та ж їх не було вдома тоді.
— Мама сказала, що були, щоб ти, бабусю, до них пішла і запитала.
— Ну звичайно поїду і запитаю. Ти дивні речі говориш, Василечку. Тільки, як я тебе візьму з собою?
— Я з дідом Степаном залишуся.
Переговорила вона зі своїм Степаном, той з радістю погодився залишитися з хлопчиком, нехай Олечка не турбується.
Поїхала Ольга Павлівна в місто і зайшла відразу до сусідів, навіть не заходячи до зятя. Людмила спочатку зніяковіла, а коли Ольга Павлівна сказала, що покійна дочка на них вказала, відразу погодилася усе розповісти. Дочекалися її чоловіка Павла і пішли у відділок до слідчого.
А вийшло так: у них занедужала донька, поклали її лежати в лікарню, а внуки залишилися одні з батьком. Сусіди терміново взяли квиток на літак. В той же день мама Василька залишилася вдома, її чоловік повернувся з якоюсь дівчиною. Він часто приводив жінок, поки дружина була на роботі. Дівчина відразу перелякалася і втекла, коли він відкрив двері і побачив на порозі дружину. Дружина почала з ним сваритися, а в кінці лементувала не своїм голосом. Але у них були квитки, потрібно було терміново їхати і вони не мали часу викликати сто два.
Коли приїхали і дізналися, що чоловік зробив із своєю дружиною, дуже сильно злякалися такого сусіда. Він колись уже грозив їм, що поквитається з ними, якщо язик розпускати будуть.
Їхні свідчення записали, справа знову закрутилася. Зять відразу зізнався у скоєному, сказав, що боявся, що син його побачить або голос впізнає. Коли Васі стало краще, боявся приїжджати, хоча і дуже його любить. Ходив з думкою, що доведеться відповісти за все. І він радий, що все нарешті випливло на поверхню, тому що у нього впав великий тягар з душі.
Правду він говорив чи ні, але свій термін отримав. Хоча Ользі Павлівні від цього легше не стало, бо доньку не повернеш. Оформила вона опікунство над Васею, навіть оформила для цього стосунки зі своїм Степаном. Вася отримував пенсію по втраті годувальника. Але всього цього було мало. Василькові потрібна була реабілітація, консультації, лікування.
Якось Вася почав біля грубки, знизу, щось ножиком колупати.
Васильку, що ти там робиш, зима на носі, а ти грубку зараз зламаєш?
— Мама сказала, щоб я тут цеглу виколупав. Вона ж сказала, що допоможе нам жити.
І хлопчик продовжував колупати. Бабуся зацікавилася, вирішила допомогти. Незабаром вони з онуком дістали бляшану коробочку, повністю набиту золотими монетами. А будинок цей бабуся давно отримала в спадок від своїх далеких родичів, так що питань зі скарбом не виникло. Грошей вистачило і на лікування та на його подальше навчання.
Після цього в будинку звідкись з’явився метелик.
— Мама, мама прийшла, — закричав Василько і додав:
— Вона прощається з нами, бабусю, тепер вона може піти. Мамо, я буду сумувати за тобою, прощавай.
— Прощавай донечко, не турбуйся, я за Васильком твоїм буду дивитися.
З цими словами Ольга Павлівна відкрила вікно, метелик вилетівши на подвір’я, і зник…
Автор: Софія Коралова.
