Не можу стримати сліз, коли бачу відео зустрічі хлопців, що приїхали на протезування кінцівок в Канаду. І як їх зустрічали…
Плачу, коли бачу діток, які збирають гроші на ЗСУ грою на сопілці та збиранням букетів польових квітів. Діток, які в лікарні з осколковими пораненнями співають гімн…
Захолодаю, коли чую це слово: «загинув»… Бо це просто біль, яка сильніша від сліз… Бо це назавжди.
І стаю мов камінь, коли розумію як жорстоко мучають полонених.
Новина про розстріли в Оленівці… Вже всі слова про орду сказані. «Тварями» не можу їх назвати, бо тварини – то янголи в порівнянні з цими…
Ніколи раніше не була сентиментальною. Але зараз… Зараз мені не соромно за жодні свої почуття.
Просто хай їх почує Господь Бог… І зупинить горе…
«Русскій мір», ти маєш зникнути. Лише тоді ми зможемо видихнути, і, можливо, колись, повернутися до нормальних себе…
