Йду в Нову пошту. Переді мною іде молода мама з хлопчиком років п’яти.
Раптом починає вити сирена. Хлопчик присідає, хапає себе за голову і голосно починає плакати: “Мамааааа! Мне страшнооо!”
Мама присідає біля нього, обіймає всім тілом, цілує, починає заспокоювати.
Підхожу до них, простягаю жменю карамельок:” Мама, можна?”- питаю. Вона киває головою:” Так.”
Хлопчик схлипуючи, бере цукерки.
-Хочете, пересидимо в моїй машині, поки тривога? Все одно Нову пошту не відкриють, поки відбій не буде.
– Спасибо…
Ми йдемо до машини, мама несе хлопчика на руках, той схлипує і дрижить усім тілом.
-Ви звідки приїхали?- питаю
-Из Николаева. В соседний дом попала бомба, мы как раз во дворе были. Очень испугался…
– Я так і зрозуміла, що ви звідкись, де гаряче. Наші діти так не реагують на сирени, слава Богу…
-Пришлось уехать. Ребенок не спал ночью. А если уснет- просыпается и кричит.
В машині хлопчик трохи заспокоївся і почав розгортати цукерку:
– Дякую,- дивлячись на мене, каже він.
-Ти розмовляєш українською? Молодець!
-Я понимаю, -відповідає,- но я научусь! Сосед Юрка сказал, что по нам стреляют, потому что я разговаривал на русском. И теперь они пришли нас спасать!- знов починає схлипувати…
– Як тебе звати?
-Саша, – каже крізь сльози.
– Саша, Юрка бреше! І вони стріляють не тому, що ти розмовляв російською, ти не винен! Вони стріляють, тому що ненавидять українців і все українське. Вони хочуть знищити наших людей, наші будинки, школи, садочки…
– И мой зоопарк!
-Так. І твій зоопарк!
-Я плакал, потому что думал, что это из-за меня война!
-Ні, Саша, які дурниці! Ти тут ні до чого. Це все путін і його орда.
-Мой папа на войне. Он нас защищает! Он не пустит их в мой Николаев! Я когда вырасту, тоже буду военным, как папа! Я раньше хотел быть машинистом. Или директором зоопарка. Но сейчас я передумал. Нужно же кому-то Украину защищать!
– Саша, я тобою пишаюся! Ти мій герой!
Посміхається.
-А ти чому на Нову пошту прийшов?
-Бабуся нам посылку прислала. Я своих динозавров забыл. Только робота взял. И печенье бабушка испекла с орехами.
-Ви бабусю не забрали з собою?
-Нет. Она же на работе. А вечером еще идёт сетки плести. И у неё кролики и куры. И Рыжик с Тёмкой.
Она нам звонит каждый день .
Мама мне перед сном читает українські казки. А папа, когда звонит, говорит:” Слава Україні!”, а я отвечаю:” Героям Слава!” Мы же мужчины и украинцы! И мы с ним поём вместе ” Ой у лузі червона калина”
-Заспіваєш мені? Це ж моя улюблена пісня!
-Я стесняюсь…
-А давай всі разом? Мама, ти і я? Так не будеш соромитись?
-Нуууу… Давайте)
Ми утрьох сиділи в машині, голосно співали ” Ой у лузі…”, а потім ” Батько наш Бандера”
А потім був відбій тривоги. І я сказала Сашкові:
-Саша, коли чуєш сирену- не плач, будь ласка, добре? Сирена для того, щоб попередити, що треба йти в укриття. А якщо будеш плакати – не встигнеш сховати маму, розумієш? Ще зовсім трошки і наші воїни виженуть геть рашистів.
Він кивнув головою:
– Я не буду плакать, обіцяю!
