Я був студентом одного з навчальних закладів на заході США. Як і більшість студентської молоді в Америці, я працював влітку для того, щоб заробити гроші на навчання. Місцем моєї роботи був найголовніший і найвідоміший національний парк у США – Єллоустоун у штаті Вайомінг. Особливістю роботи в цьому парку було те, що всі його робітники, а вони були з дуже багатьох країн світу, носили бейджі з іменем і місцем, звідки ця людина приїхала. Якщо ти американець – в тебе на бейджі написане ім’я і штат, а якщо іноземець – то ім’я і країна походження. Відповідно, у мене на бейджі було написано “Україна”.
Єллоустоунський національний парк приймає мільйони туристів щороку, які приїздять з усіх куточків світу подивитися на незайману дику фауну та унікальні природні дива, типу гейзерів, каньйонів і міні вулканів. Інколи мені зустрічалися туристи з України, але ці зустрічі не були легкими через мовний бар’єр. В той час, коли Україна зі 3бpoєю в руках бореться за свою національну ідентичність, є українці, які не розуміють, як важливо використовувати засоби комунікації рідною мовою.
В один із днів зі мною на зміні працювала: китаянка, американець, італієць, чешка, полячка, словенка (перелік людей постійно змінювався за розкладом). Робоча мова спілкування, звичайно, була англійська для всіх, але, прочитавши написи на бейджі та ідентифікувавши своїх земляків, туристи одразу ж переходили на рідну мову. Китайці спілкувалися мандарином, поляки – польською, італійці – італійською, французи – французькою. Це дозволяло швидко пояснити всі нюанси роботи парку і забезпечити найкращі умови для відвідувачів. Адже, як приємно почути поради і настанови своєю мовою від працівників парку в іншій частині планети.
Одного дня до моєї інформаційної стійки з радістю і посмішками підбігає молода сім’я. Видно, що заможні молоді батьки привезли дитину показати їй стада живих бізонів, і, привітавшись “здравствуйтє”, з ентузіазмом почала питати мене: “Как вам тут работаєцца і как ви сюда папалі?”
Я з американською усмішкою, як нас і вчили відповідно до всіх корпоративних правил, щиро вітаюся англійською і розповідаю їм, що я український студент і зараз навчаюся в США, а працюю тут, щоб підтримати себе фінансово. Вони вдивляються ще раз у бейдж і питають мене повторно: “Так вы із Украины?” Кажу, що так, я з Києва. “Так мы тоже, мы с Абалони”. Тоді я їм одразу відповідаю українською: “А чому ви не говорите українською?”
На це батько мені одразу каже дратівливим тоном: “А какая разніца, что абізательна гаварить па украинскі?” А я з жахом в середині розумію, що через те, що вони не говорили українською, і я не ідентифікував їх як українців, може статися koнфліkт з туристами, а в Америці клієнт завжди правий і винуватим буду я, продовжую усміхатися і кажу: “ЯК же я можу вас ТУТ визначити ЯК УКРАЇНЦІВ, окрім як за мовою спілкування?”
Вони і задумалися на секунду. В нашій розмові виникла довга пауза… усмішки зійшли з наших облич… більше вони в мене нічого не питали і пішли далі.
З того часу я зрозумів наскільки важливим, я б сказав, НАЙВАЖЛИВІШИМ МАРКЕРОМ українця за кордоном є українська мова. Нам треба завжди “за замовчуванням” починати розмову з української, інакше ми НЕ ЗМОЖЕМО ІДЕНТИФІКУВАТИ себе як ОКРЕМИЙ народ. Тому мова – це найважливіша наша цінність.
Сподіваюся, ви зможете перепостити мою історію, щоб люди перестали казати “какая разніца?»
