КРИЗА ДОВІРИ. Я не мав наміру відправляти у відставку Тимошенко. Напередодні — ввечері 7 вересня 2005 року — мені видавалося, що ми прийшли до певного порозуміння: були узгоджені усі спільні ходи щодо подолання кризи, яка вибухнула всередині помаранчевої команди. Ми узгодили кадрові рішення і навіть формулу спільної участі у парламентських виборах 2006 року, в рамках коаліції «Сила народу». Ми про все домовилися. Пізно увечері, десь по десятій я поїхав додому.
Відразу опівночі мені зателефонували: у прем’єр-міністра на дачі збираються гості. Гості були не зовсім ординарні: із силовиків не було тільки міністра внутрішніх справ Юрія Луценка. Мені доповіли, що до прем’єра прибув Генеральний Прокурор Святослав Піскун, міністр оборони Анатолій Гриценко та голова Служби безпеки Олександр Турчинов. Розумію, що це трохи дивно звучить, але СБУ того вечора «настучало» на свого шефа: вочевидь, така самодіяльність підлеглих Турчинова була результатом суперечок всередині спецслужб. Турчинова там за свого не прийняли, шукали можливостей позбутися і, по суті, вели подвійну гру. Я попросив тримати мене в курсі, якщо буде відбуватися щось важливе.
Коли вранці я прокинувся, новини уже чекали. І це був той випадок, коли складно підібрати слова для визначень: зрада, заколот, спроба перевороту, міні-ГКЧП — це занадто сильно чи занадто слабко для тієї ситуації? З самого початку 2005 року всередині помаранчевої команди поступово накопичувалися протиріччя.
Перші розчарування трапилися вже зовсім скоро після призначення Юлії Тимошенко головою Кабінету Міністрів України. Але ця історія, хоча й ілюструє, у якому керунку рухалася ситуація у помаранчевій команді, належить до значно пізніших подій 2007 року.
Можливо, минув лише тиждень після того, як Верховна Рада мінімально можливою кількістю голосів удруге проголосувала за кандидатуру Юлії Тимошенко на посаду прем’єр-міністра, коли вона прийшла до мене:
— Вікторе Андрійовичу, у мене є до вас прохання. Було б дуже добре, якби ви поставили Віктора Володимировича Медведчука першим віце-прем’єром!
Мене ці слова шокували. Преса таврувала колишнього голову Адміністрації Президента Кучми як одного з організаторів фальсифікацій президентських виборів, Інтернет-сайти були переповнені аудіозаписами його розмов з організаторами маніпуляцій підрахунком голосів. Тільки лінивий не писав тоді, що до Медведчука тягнулися ниточки, за які Адміністрація Президента смикала українські телеканали, газети та радіо, за допомогою «темників» створювала той простір несвободи, проти якого повстала Україна. І через кілька років люди добре пам’ятали всі ці факти, а тут такі кадрові пропозиції! Вона бачить мою реакцію, каже:
— Вікторе Андрійовичу, якщо це неможливо, тоді поставте його Надзвичайним і Повноважним Послом у Москві!
— Юлю, що ти кажеш?! Ти думаєш, що ти зараз кажеш? Це була одна з тих ситуацій, коли від емоцій переходиш на «ти». А вона витягає кілька фотографій і розкладає переді мною. На фото — Медведчук—Путін—Медведев, Медведчук—Путін, Медведчук— Медведев, Путін і Оксана, телезірка наша, дружина Медведчука, — в усіх можливих комбінаціях і ситуаціях: хрестини, сватання, ювілеї, облизини і Бог знає ще які родинні урочистості! Вона це розкладає, розкладає, розкладає — цілий сімейний альбом переді мною вже лежить, і я чую нові й нові аргументи, що це дуже потрібні люди.
— Вікторе Андрійовичу, ці люди нам ларчики по всій Москві повідкривають!
— Юлю, що ти мені знову кажеш?!
Для мене це було абсолютно неетично: я навіть не хочу говорити про тонкощі конфлікту національних інтересів. Мені було огидно і боляче дивитися на це все!
Мій прем’єр-міністр пропонує призначити в Уряд України людину, яка є уособленням усього антиукраїнського! З кожним подібним випадком — а їх було багато — до наших стосунків із Тимошенко вплутувалися нові й нові обставини, які не могли не ускладнювати механізмів державної роботи. Моя довіра до неї розтанула, як рафінад у теплій воді.
Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди.
