Я не була дуже компанійською: ні в дитинстві, ні у студентські роки. Я мала тільки одну подругу. Ми з нею разом ще з дитячого садку. Це дуже близька мені людина. Власне, я так усе життя думала. довіряла їй свої секрети, розповідала таємниці, ділилася тим, про що навіть з мамою не говорила.
Потім наші шляхи трохи розійшлися, але ми не перестали спілкуватися. Продовжували зідзвонюватися, розповідали одна одній, як у нас ідуть справи. Словом, підтримували контакт.
Згодом я зустріла свою людну. Ми розписалися. Зараз у нас є спільний син. Йому, дякувати Богові, уже 5 років. До слова, моя подруга добре знає мого коханого. Вони вчилися в одному класі, тоді як я була з паралельного. У них навіть в дитинстві якесь там кохання було.
Я помічала, що вони й зараз косять одне на одного не просто так. зовсім не як прості знайомі. Словом, через стільки років шлюбу ми розлучилися. Не зійшлися характерами, як-то кажуть. І не встигло й кількох днів минути, як до мене підійшла подруга і запитала, чи не проти я, якщо вона почне зустрічатися з моїм уже колишнім чоловіком. Я спочатку оторопіла. Думала, вона візьметься мене підтримувати, розраджувати. Але все, про що вона думала – як забрати в мене коханого. У них якраз донька народилася. Вони, до речі, побралися. Одразу через місяць після мого розлучення. З часом я змирилася. Не можу ж я заборонити їм зустрічатися. Не малі ж діти.
Звісно, вона з ним залишилася. Якийсь час ми ще спілкувалися з нею після такого. Я подала на аліменти і колишній чоловік став від нас ховатися, грошей не давав. Я спробувала попросити подругу поговорити з ним, адже утримувати сина має не лише мама, а й його тато. На що подруга мені відповіла: «Я не втручатимуся, це його справа». Після таких слів я припинила з нею спілкування.
Було дуже обідно. Не знаю, як правильно було б відреагувати на таке, але мені важко в цьому випадку стримувати емоції. Прикро тільки, що витратила стільки сил та часу на таких низьких та підлих людей.
Словом, подруга ще кілька разів дзвонила мені сама. Хотіла відновити спілкування. Втім, я не можу більше її бачити чи навіть чути її голос. Це вище моїх можливостей. Я ц так забагато пробачала людям. А вони просто витирали об мене ноги. Час і про себе з дитиною подумати.
Минуло 7 років. Ми так і не спілкувалися.У моєму життя більше немає ні подруги, ні чоловіка, ні, ясна річ, аліментів чи підтримки. Сина виховую сама. Жалію тільки, що не обірвала зв’язки з цими людьми раніше.
Чи правильно вчинила героїня?
А що думаєте про її подругу?