Кава гірчила, мов життя. Ксеня, зазвичай, кладе в горнятко трішки цукру. Але не цього разу. Може, гіркий напій «перегірчить» її настрій… А за вікном витанцьовував шалений вітер. Хмари зачіплювалися за дерева й сусідні будинки. Дощ вистукував по шибі хаотичну мелодію. Їй шалено хотілося сонця! Як у нинішньому сні…
Білий птах з ключем у дзьобі. Це був голуб, а, може, голубка. І сонце – яскраве, гаряче. Ксеня підставила долоні й зловила ключик… Дзвінок будильника обірвав сон.
На календарі – «улюблене» число – має платити за найману квартиру. Відрахувала гроші. Поклала в кухні. Господиня прийде й забере. І, заодно, перевірить, чи все на місці. Бо попередні квартиранти, начебто, щось поцупили. А, може, й ні. Просто пані Галина любить всюди позаглядати. Навіть у шафу, де лише Ксенині речі.
Вона могла би жити з батьками. Але батько не любить Ксеню. Та й не батько він їй. Вітчим. Ксеня – материн гріх. Так він її називає. Або знайдою. І молодші брати-близнюки до Ксені ставляться так само, як і батько. Його «школа». А матір завжди мовчить, коли доньку ображають. Бо прийшла в невістки з «приданим» – маленькою Ксенею…
…Заміж Ксеня вийшла одразу після закінчення вишу. Вадим був майже на десяток років за неї старший. Жив у малосімейці. Працював на місцевому підприємстві. Щойно переселилася до чоловіка, гарного залицяння та романтики наче й не було. Вадим на очах у Ксені фліртував з чужими жінками.
– А скільки того життя?! – відповідав на її докори.
Згодом у Вадима «знайшовся» «неформальний» син. Раніше зустрічався з дівчиною. Вона народила дитину. Але заміж не покликав. Спочатку колишня любов вимагала компенсації «за змарноване життя». Навідувалась з малим до Вадима. То грошей просила, то вмовляла повернутися заради сина, бо хлопцеві батько потрібний. На Ксеню не звертала уваги, наче її не було.
Вадим «здався» пізніше, коли батьки-заробітчани колишньої коханої купили їй житло, ще й надсилали «субсидії». Дітей у Вадима з Ксенею не було. Тому, зваживши всі «за» і «проти», вирішив дати Ксені «відставку».
…Допила каву. Зателефонувала в службу таксі. Відучора Ксеня у відпустці. Сидіти в найманій квартирі не хотілося. Вирішила поїхати в Карпати. Подруга Ліля через своїх знайомих домовилася про недороге житло.
…Річка про щось розмовляла з горами. Жебоніла безупину. «Мова» води заспокоювала, розслабляла.
Ксеня – психолог. Її вважають гарним спеціалістом. Чужим людям допомагає, а собі не може.
– Може, мені професію змінити, якщо не можу дати ради сама собі? – якось запитала Лілю.
– Хірург також не може сам себе оперувати.
– Порівняла…
– Невже страждаєш за колишнім благовірним?
– Та ні. Інколи здається, що й не кохала його по-справжньому. З дому хотіла чим швидше забратися. От і вискочила заміж. Річ в іншому. Просто… я, наче, винна, що з’явилася на світ. Від матері ніколи ласкавого слова не чула. Про вітчима взагалі мовчу. Навіть бабуся до близнюків прихильніше ставиться, ніж до мене. Запитала, чи можна в неї пожити деякий час. Сказала, що ремонт збирається робити. Але це була відмовка. Ремонтом і не пахне.
…Пригріло сонце. Річка повеселіла. Ксеня прогулювалася вздовж берега. Розминулася з молодим чоловіком та його донькою. Дівча не вгавало, як і річка.
У Ксені було улюблене місце для посиденьок біля річки – великий камінь. Пригадала, як однокласник Ромко розповідав цікаві історії про каміння. Його дядько геологом був. Ромко казав, що каміння – живе. Воно «росте», але дуже повільно. Тож у Ксені з’явився новий «друг» – камінь, який, мабуть, уже «дорослий».
– А чому тьотя щодня сама тут сидить? – запитало дівча в батька.
– Не знаю.
– Можна я запитаю?
– Любопитній Варварі…
Дівчинка знала, що сталося з Варварою. Тому батька не дослухала, побігла до Ксені. Зупинилася. З цікавістю її розглядала.
– Хочеш знати, чому я сиджу на цьому камені?
Мала кивнула головою.
– Він – теплий і чарівний.
– Але ж твердий.
– Я плед маю.
– А чому він чарівний?
– Бо він «дорослий». Багато всього чув і бачив. Розуміє мову води і вітру. І дарує приємні думки.
– Це така казка?
– Ні, це правда.
Батько дівчинки засміявся, слухаючи їхній діалог.
– Мар’янко, не мороч голову.
Але дівчинці було цікаво.
– А як вас звати? – запитала.
– Ксеня.
– Гоцулка Ксеня, – пожартував незнайомець.
– Та ні, я не місцева. Приїхала на відпочинок.
– Я – Мар’яна. А тата звати Михайло. Можна мені також посидіти на камені?
Тепер у Ксені з’явилася подружка. Щойно побачивши Ксеню, Мар’яна поспішала до неї. Просила щось розповісти. А, бувало, просто тихо сиділа. Тоді дівчинка видавалась сумною.
– Ви її не прив’язуйте до себе, – попросив Михайло. – Ми роз’їдемось, а Мар’янка… Мами в нас нема. Тому докучає вам. Хоча, дивно. Зазвичай, вона сторониться жінок.
Ксеня не насмілилася запитати, де ж мама.
– У мами – маленький хлопчик. І вона з нами не живе, – наче, підслухавши Ксенині думки, пояснила дівчинка.
…Михайло з Веронікою були закоханими і щасливими. Одружилися. Народилася доня. Після декретної відпустки Вероніка влаштувалася менеджером на фірму, де Михайлів двоюрідний брат був другою людиною після шефа. Вероніка завжди подобалась Денисові. І тепер вона була поруч. Красива й жадана. Він не встояв. Вона – також.
Про їхній роман Михайло дізнався, коли Вероніка чекала дитину від коханця. Вирішила з чоловіком розлучитися. Михайло не заперечував. Лише попросив залишити з ним доньку. Вона погодилася. Тим паче, що Денис не був у захопленні від чужої дитини.
Мар’яна сімейні перипетії перенесла тяжко. За мамою сумує і не бажає з нею бачитися водночас. Братика ігнорує. У школі діти підтрунюють над Мар’яною, що її залишила мама. А вона ж лише другий клас закінчила. Що вони в цьому віці розуміють?
– А ви звідки? – поцікавилась Ксеня.
Виявилось, з одного міста.
Час минув швидко. Михайло з донькою збиралися додому. А в Ксені ще залишалося два дні відпочинку.
– Ми з татом запрошуємо вас на вечерю, – мовила Мар’яна. – Прийдете?
Вони жартували, сміялися. Вечеря була до смаку. Але десь у глибині душі кожен жалкував, що завтра вже не побачаться.
Михайло з Мар’яною провели Ксеню до її помешкання. На прощання дівчинка зробила незвичний подарунок. Ксеня бачила, що вона носить на шиї звичайний ключ. На тоненькій кісочці, сплетеній з кольорових ниток. Дівчатко зняло свою нехитру прикрасу й поклало в Ксенину долоню.
– Це – мамин ключ. Колись вона ним відкривала наші двері. А тепер я дарую його вам.
Ксеня розгубилася.
– Мар’янка вирішила щось залишити вам на спогад, – пояснив Михайло. – А ви, якщо бажаєте, залишіть нам номер свого телефону. Можливо, якось знову повечеряємо…
…Тепер вони учотирьох приїжджають на відпочинок у Карпати. І обов’язково навідуть «свій» камінь. Михайло, Ксеня, Мар’яна і маленька Софійка – дружна родина.
А ключ… Ксеня пам’ятає свій сон, наче це було сьогодні. І береже Мар’янин подарунок. Бо він – ключ до її щастя… до їхнього щастя…
Автор – Ольга ЧОРНА, за матеріалами видання “Наш День”
