Я вже давно не молода дівчина. Мені 50 з хвостиком. Заміж я вийшла пізно. Спочатку не до кавалерів було, а потім майбутній чоловік довго тягнув з освідченням. Зустрічалися ми довгих 5 років. Думаю, це дуже багато, як для людини, яка має на тебе серйозні плани. Тоді я вже навтіь вірити в диво перестала. Думала, втече, як інші. Але ні, зіграли весілля.
Ось уже 19 років разом. Народили двох діток. Сини в нас уже дорослі, на свій хліб пішли. Упродовж спільного життя придбали власний дім. машину. Навіть справою власною нещодавно зайнялися. Ми з чоловіком співвласники. До слова, Тарас у мене перший і єдиний чоловік. Познайомилися коли мені було під 30.
Зараз прекрасно розумію, що те, що було між нами з чоловіком колись – точно не назвеш любов’ю з першого погляду. Просто сподобалися одне одному візуально, непогано зійшлися характерами, А за 5 років просто звикли. Так, це не кохання, а просто звичка. Щось подібне ви відчуваєте, коли йдеться про рідних людей. Переживаєш за цю людину, турбуєшся, допомагаєш, але кохання – це щось зовсім інше.
Про інтимне життя не знаю. Мені немає з чим порівнювати. Тому вважатиму, що все добре.
Втім, хоч я й перелічила вам кількість спільних здобутків – я нещасна та самотня. Мені важко бути відвертою з чоловіком і в побутових питаннях, і в особистих. Ми втратили внутрішній зв’язок. Чи точніше це я його втратила. Живу, як із сусідом. Але це не схоже на нормальне життя. Зараз думаю, що було б непогано розлучитися. Не знаю, на краще це чи на гірше, але, певне, варто спробувати. А з іншого боку: кому я вже не старості літ потрібна? Чи все ж таки мені так буде краще? Як гадаєте?
Варто жінці подавати на розлучення?
Чи вирішити проблему по-іншому?
