Я не ходжу на кладовище до своєї жінки, не можу бачити її навіть на фото. 2 роки тому пішла в інший світ моя кохана дружина.
Я не зміг пережити це і мені досі моторошно думати про те що моєї Лани тепер немає. Звісно життя продовжується, але десь в душі, в серці я просто відмовляюся в це вірити.
Я її дуже люблю і пам’ятаю. Та мама Лани думає по-іншому. Саме через це не дає дітей мені. В нас 2 чудових дітлахів, і після того як Світлана нас покинула теща забрала їх собі, я обіцяв що буду давати гроші і приходитиму до них щовечора.
Я багато працюю, та і діти і теща не нарікають на те що в них чогось немає, я забезпечую їх повністю. Але вже як рік теща не дає мені їх бачити, я досі шлю гроші і подарунки, приходжу, але мені двері не відкривають.
А все через те що я не ходжу на кладовище. У тещі якийсь пунктик про те, що якщо я не ходжу до моги лки Світланки, то я її забув.
А я не можу себе пересилити, останній раз коли я там був мені стало настільки погано, що я 3 дні не міг говорити і спати, я був як овоч.
Я не розумію, чому теща вирішила так чинити, адже я досі люблю і пам’ятаю про дружину, та не можу я туди йти, мій розум і моє тіло, весь я відмовляюся вірити в те що їх немає, вона жива в мене в серці.
Я не хочу судитися з нею щоб бачитися з дітьми, тимпаче що це доведеться приходити тільки на кілька днів в тиждень, я хочу вирішити все мирно, але мені поставили ультиматум, або я ходжу туди, або дітей я не побачу, так мало того я маю де й фотозвіт показувати, селфі на кладовищі, як вам, чи не абсурд?
